|
User Profile Friends Calendar |
Below are the 25 most recent journal entries.
 |
 |
||
|
2007.03.16 17.38 Історія №100. Синку, бувають паролі. Просто паролі. Петро Миколайович сидів у поки що своєму секретарському кабінеті на другому поверсі офісу КПУ на вулиці Борисоглібській, 7 і курив приму, коли у двері без стуку зайшов його наступник Олександр Володимирович Голуб. - Пароль? – сказав Олександр Володимирович. - На горшку сидів король, - відповів Петро Миколайович і засміявся. - Не час для жартів, - сказав Олександр Володимирович. – Ви там маячню усяку пишете, а мені відповідай. - Де? – посерйознішав Петро Миколайович. - Та в цьому вашому жеже, - сказав Олександр Володимирович. – І не дивіться так, я давно вже все знаю. Ви мені повноваження секретаря передаєте? - Ну, - сказав Петро Миколайович. - Так і пароль на жеже давайте. Тепер я його вестиму. По-людськи. Петро Миколайович незручно мовчав. - Ну? – сказав Олександр Володимирович. – Пароль! - "Кучму геть", зі знаком оклику, - сором’язливо сказав Петро Миколайович. І зашарівся. |
|||
 |
 |
||
|
|
||
|
2007.03.15 21.34 Історія №99. Ліві об’єднуються з правими проти народу Петро Миколайович сидів за пластмасовим столиком на терасі будинку своєї свахи - голови Координаційної ради аграрних, харчових, переробних союзів і об'єднань Катерини Тимофіївни Ващук – курив приму і дивився на річку Стир і шпилі відновленого Омельченком православного собору і зруйнованого Конармією католицького костьолу міста Берестечко Горохівського району Волинської області. Довкола було тихо і фантастично красиво. - Знаєш, Катю, - сказав Петро Миколайович. – Я тепер розумію, чому Азаров постійно наводить приклад Горохівського району Волинської області. Спокійно тут, і люди гарні. За кого вони голосують, до речі? - А ні за кого, - відповіла Катерина Тимофіївна. – Кажуть, що всі вони одна банда. Зараз, щоб народ тебе полюбив, треба щось нове придумувати, неординарне. І на цих словах у Петра Миколайовича задзвонив телефон. - Все нормально! - кричав у слухавку потенційний наступник Петра Миколайовича, народний депутат і редактор газети “Комуніст” Олександр Володимирович Голуб. – Зібрали 200 людей! Пікетуємо! Але люди тут, у Харкові, не дуже доброзичливі! Кажуть, що ні за кого голосувати не будуть! - Сашo, - спокійно сказав Петро Миколайович. – Я віддаю тобі всі повноваження. Але треба щось нове придумати, неординарне. Так що ставай першим секретарем оновленої партії і дерзай. - Якої оновленої партії? – сказав з Харкова Олександр Володимирович. - Нашої, - відповів Петро Миколайович. – НКПУ. Націонал-Комуністичної партії України. Алло? Слухавка мовчала. |
|||
|
|
||
|
|
||
|
2007.03.14 21.12 Історія №98. Рітерн ов спейс комьюніст Петро Миколайович сидів у підвалі колишнього Подільського райкому КПУ на вулиці Борисоглібській,7 і через секретну камеру КДБ УРСР стежив за підвалом колишнього Шевченківського райкому Ленінського комсомолу України за адесою Юрія Коцюбинського, 10, де зараз був розташовано амбасаду Сполучених Штатів Америки. В підвалі сиділо і розмовляло двоє людей - Надзвичайний і Повноважний Посол США в Україні Вільям Тейлор і директор Агенції з протиракетної оборони США Генрі Оберінг. - Нот джаст ентіміссайл діфенс, - казав Генрі Оберінг. - Бат поверфул сайкотронік випон. Ві кен юз спешл дівайсес фром спейс анд спешл рейз фром спейс ту маніпьюлейт мост ов зе опіньйон мейкерз енд осорітіз. Ю ноу вай мост ов зе гавермент білдінгс ін зе фома юесесар кантріз хев транспарент глас домс? Ту ірредіейт. Комьюніст паті контроллед ітс павер сру зе нетворк ов саттелітс віз ітс рейз. Джаст лайк джіпіес ін юес, хе, хе. Фром спейс, хе, хе. Стар ворз, ю ноу? Вільям Тейлор поважно кивав. Тричі повторене слово "спейс" теж змусило Петра Миколайовича уважніше стежити за екранчиком. - Ай ноу, - сказав Вільям Тейлор. - Зей хев сікрет текнолоджі, сов колд даблз. Кен ю опирейт сам о зем? - Мост ов зем, - життєствердно сказав Генрі Оберінг. - сру зіс транспарент домс. Білдінг ов сюпрім кансил хез сач дом – спешиал фор беттер ірредіейшн анд маніпьюлейтін даблз. Енд зера домс ін білдінг ов зе гавермент. Онлі ван гаверментал білдінг ін Киів хез ноу домс. - Віч ван? – стурбовано запитав Вільям Тейлор. - Киів сіті кансил, - сказав Генрі Оберінг. – Ху із зет Черноуветски? - Ван ов зем. Олд скул ов комьюність номенклатура. Фром спейс... - Спейс комьюніст! – засміявся Генрі Оберінг. – Зец фанні. - Нот онлі спейс комьюніст, - похмуро сказав Вільям Тейлор. – Хіз рилі фром зеа. Фром зе озер сайд. - Фром зеа? – злякано перепитав Генрі Олдінг. - Ігзектлі, - пригнічено відповів Вільям Тейлор. – Ві кенот файт хім. Американці понуро мовчали. |
|||
|
|
||
|
|
||
|
2007.03.14 13.34 Історія №97. Виставка досягнень народної окупації Петро Миколайович сидів у підвалі колишнього Подільського райкому КПУ на вулиці Борисоглібській,7 і через секретну камеру КДБ УРСР стежив за підвалом колишнього Подільського райкому Ленінського комсомолу України на вулиці Спаській. Вулиця Спаська раніше називалася Героїв Трипілля - і саме тому на ній зараз був розташований партійний офіс "Нашої України". В підвалі сиділо і розмовляло двоє людей - Президент України Віктор Андрійович Ющенко і Голова Уряду України Віктор Федорович Медведчук. - Другий Універсал, - казав Віктор Андрійович. - Можливий тільки у тому випадку, коли Кабінет міністрів виконуватиме Перший Універсал. - А Огризка тоді нє? - уточнив Віктор Федорович. - Надзавданням, метазавданням сьогодні є, - пояснив Віктор Андрійович. - Створити в Києві Музей радянської окупації. Щоб консолідувати суспільство, щоб зберегти історичну пам'ять, щоб не соромно було перед дідьми і дітьми нашими. Чи є в Кабінету міністрів зважена позиція з цього приводу? - Є, - просто сказав Віктор Федорович. - Музей радянської окупації зробимо на базі Виставки досягнень народного господарства. І міняти нічого не доведеться - вона за останні 15 років не оновлювалась. Віктор Андрійович з недовірою подивився на Віктора Федоровича. - Але Огризка тоді нє, - сказав Віктор Федорович. |
|||
|
|
||
|
|
||
|
2007.03.14 12.00 Історія № 96. Симфонія геополітичного стуку
|
|||
|
 |
||
|
|
||
|
2007.03.13 21.55 Історія №95. Свіжа кров. Анархістська - В буржуазному суспільстві не буває ані пролетарської культури, ані пролетарської моралі, як не буває і не пролетарського мистецтва, - казав перший заступник голови комітету ВР з питань свободи слова, головний редактор газети "Комуніст" і потенційний перший секретар КПУ Олександр Володимирович Голуб. - Тому в ідеології всі небуржуазні групи змушені позичати у буржуазії. Внаслідок цього буржуазна ідеологія і культура може заповнювати все і вся. - Понятно, - сказав Петро Миколайович. - Вєрку Сердючку хочеш у комуністи записати? - Гарна ідея, - сказав Олександр Володимирович. - Але я зараз герметизую універсум дискурсу радикального омолодження. Якщо партія не може висунути молодих співців революції з власних рядів, вона повинна залучити їх із рядів буржуазного мистецтва, яке згідно з цитованою вище максимою є мистецтвом фактично пролетарським. - Скільки? - запитав Петро Миколайович. - Більше тисячі не дам. - Та вони ідеалісти, - сказав Олександр Володимирович. - І так підуть. Свіжа кров! - Хто? - запитав Петро Миколайович. выкупленый срок рекламной площади завершился. для продолжения договора пишите на мыло в профайле. - Ні, - сказав Петро Миколайович, нарешті згадавши, де він чув це прізвище. - Не берем. Шизофренік, ти ж сам кажеш. Всі ці анархісти якісь ненормальні. Що ж це ти мені, Саша, таких поганих письменників пхаєш? - Ну знаєте, Петре Миколайовичу, - образився Олександр Володимирович. - У мене для вас інших письменників немає. |
|||
|
|
||
|
|
||
|
2007.03.10 21.29 Історія №94. Моралізаторський блок - Ти диви, відремонтували, - сказав Петро Миколайович, дивлячись по каналу ОРТ виступ власного дубля на ХІ-ому Всесвітньому російському духовному соборі . - Наче й не горів тут у кабінеті. А що з ним було, до речі? - Моралізаторський блок полетів, - авторитетно сказав перший заступник голови Верховної Ради України і потенційний перший секретар КПУ Адам Іванович Мартинюк. - Запобіжник двоємислія згоріли, і реле совісно-емоційних реакцій. Зі старими моделями таке часто буває. - І шо, знайшли запасні? - поцікавився Петро Миколайович. - Нашо? - не зрозумів Адам Іванович. - Викинули нахєр, та й усе. Сучасні моделі такого навіть не передбачають. І тепер диви як чеше. Шо справжній солідний політик. Комуністи захихотіли, стежачи за чітким виступом дубля Петра Миколайовича у російському телевізорі. Дублю раз по раз аплодували. - Различными гуманитарными институтами, негосударственными организациями, существующими на зарубежные деньги, ведётся беспощадная борьба против наших духовных ценностей, - казав дубль. - Вековых традиций взаимопомощи, уважения к ближнему, воровства и обогащения за счёт окружающих. Петро Миколайович з нерозумінням перевів очі з екрану на Адама Івановича. Той зіщулився в кріслі. |
|||
|
|
||
|
|
||
|
2007.03.09 20.45 Історія №93. Весна переможе Петро Миколайович не поїхав у партійний офіс КПУ на Борисоглібській, 7. Він дуже не любив там бувати 9-го березня, нажахано згадуючи кошмар восьмирічної давності – залиті бензином стіни, фанатичні очі, побиті охоронці. Зaпах бензину після того ще довго викликав підсвідому огиду у Петра Миколайовича, як не намагався Олександр Володимирович Голуб її вилікувати. Кажуть, лідер тих хлопців цілувався з чоловіками... Треба б уточнити у Потебенька у вівторок в Раді. Потім той самий кошмар у 2001-ому. Бензин, вирячені очі. Непарламентська опозиція. Рейтинг падає. Фу! Ці націоналісти, напевно, кожного 9-го березня дуріють, як коти навесні. Нічого не соображають. Краще триматися від них подалі за броньованим склом мерседесу, поруч із молодим Олександром Володимировичем Голубом, народним депутатом і можливим наступником. Цього дня все було як і в попередні роки. Вони їхали Майданом поміж двух невеличких купок істериків. Одна – заборонити ідеологію КПУ і радянську символіку, новий Нюрнберг, знести всі пам'ятники Леніну! Інша – за братства славянскіх народув Украіни, Расіі, Біларусіі і Казахстана, снєсті всє памятнікі Бєндєрє! Довкола двох малочисельних купок незадоволено ходили кияни, одягнуті в демісезоннеі, і бійці спецпідрозділу МВС "Беркут". Біля парку Шевченка в мегафон щось кричав двом десяткам жінок педагогічної зовнішности голова фінансованого з держбюджету Всеукраїнського товариства „Просвіта” Павло Михайлович Мовчан. У шкіряне нутро мерседеса доносилися окремі хрплі вигуки – щось про антиукраїнського лужкова, якому треба заборонити. А вийшовши з машини, Петро Миколайович побачив те, чого так боявся - безумні очі, камуфляжні штани, немічно стиснуті кулаки, почув крики "геть" і "ганьба". Якась тітонька з накрученою в голові дулею пхнула Петра Миколайовича в груди, чоловік у дермантиновій куртці зарепетував "комуняки", набігло ще кілька верескливих баб і малоліток, юрба завирувала і замахала прапорами. - Поїхали святкувати, - понуро сказав Петро Миколайович, розвернувся спиною до Тараса Григоровича і поліз у авто. - Та ну, щас поприкалуємся, - сказав Олександр Володимирович Голуб, витягнув з-за спинки сидіння мегафон і опустив віконце у дверях. - Почьом опіум для народа, Паша? – закричав у мегафон Олександр Володимирович. Лужковські наймити... Бу-бу-бу... Провокатори... Бу-бу-бу... – долинуло з парку. - А хто дружині 50 штук за декламування віршів на день народження Кобзаря платив?! – закричав у мегафон Олександр Володимирович. – А чому частину співвиконавців, яким ВУТ „Просвіта” спрямовувала кошти (7 комерційних структур – ТОВ „Дизайн-студіо „Даш-Стайл”, ТОВ „Центр Клірингу та Розвитку Технологій ринку „ФАЛкон”, ПП „Булліт”, ПП Кметик Н.І., ТОВ „Пік”, ТОВ „Пік-Принт”, ТОВ „Компроміс”) не знайдено ні за їх фактичними, ні за юридичними адресами?! Хрипіння Павла Михайловича з парку припинилося. - Перемогла молодість, - хвацько сказав Олександр Володимирович. – От, бачите, не такі вони вже й страшні, ці націоналісти. Поїхали в Дубки, день народження Кобзаря відзначимо. На Шулявці теж був мітинг. Знайомі Петру Миколайовичу напівспортивні молодики тримали в руках транспаранти „Геть нелегальних мігрантів!” і „Геть юдоафриканську загрозу!” - Вони мене переслідують, - застогнав Петро Миколайович. - Нічого, - сказав Олександр Володимирович і висунув у віконце мегафон. – Громадяни! За даними Мін’юсту, в Україні торік зареєстровано народжень удвічі менше, ніж смертей. Нація вимирає! - Ура! – загуділи напівспортивні молодики, з повагою дивлячись на мерседес Петра Миколайовича. - Так що ви тут робите, дауни? – закричав Олександр Володимирович. – З неграми боретесь? Ідіть додому і розмножуйте націю! Одружуйтеся! Кохайтеся, білобриві! Щоб білих було більше! Україні потрібні білі! Народжуйте білих дітей, а не базари пікетуйте! Прямо зараз в койку! Ура! - Ура! – загуділи напівспортивні молодики, з повагою дивлячись на мерседес Петра Миколайовича. - Навіть не цікаво, - сказав Олександр Володимирович, ховаючи мегафон. – Як я їх? Краще, ніж Адамчик? - Сильно, - з повагою сказав Петро Миколайович. – Але й Адамчик працює непогано. Без зайвого крику. Олександр Володимирович ображено відвернувся. За вікном мерседесу, по спорожнілим у вихідний день київським вулицям і скверам, заводам і школам, паркам, майданам, новобудовам, мітингам, райвідділам, закоханим, розлученим, по ющенкам і януковичам, тимошенкам і порошенкам, по серцям і головам, від Борщагівки через ресторан „Дубки” і далі на Куренівку, Оболонь, Троєщину переможно крокувала весна. |
|||
|
 |
||
|
|
||
|
2007.03.08 15.15 Історія №92. Конфлікт комп'ютерної свідомості Петро Миколайович сидів у своєму секретарському кабінеті на другому поверсі партійного офісу за адресою Борисоглібська, 7 і при світлі зеленого абажура читав брошуру найтиражнішого у світі богослова Андрія Кураєва „Можно ли не праздновать 8-ое Марта”. З відкритої у подільську ніч кватирки все сильніше пахло весною. У двері кроком господаря зайшов дубль Петра Миколайовича у погано сшитому на Троєщинському ринку костюмі Brioni. В руках дубль невміло тримав кулькову ручку і глянцеву поштівку з яскравими квітами. - Хазяїн, - звернувся дубль до Петра Миколайовича. – Як правильно писати – „берЕзня” чи „берИзня”. - Навіщо тобі це знати? – підозріло запитав Петро Миколайович. - Та от, одкритку хочу одправити для Катьки. З восьмим марта поздравити. І культурно всьо написати, щоб по-людськи, - сказав дубль Петра Миколайовича і раптом простягнув йому ручку і поштівку. – А може, ти за мене напиши, га? - Для якої Катьки? – почав скипати Петро Миколайович. - О, уже завівся, - сказав дубль. – Для Ващучки. Ну, не для самої, а для її це... ну... копії, от! А шо, я з нею раньше стрічався! Не маєте права! - Ідіот, - сказав Петро Миколайович. – Ващук давно здала свого дубля не переробку. Ще як в парламент не пройшла. Це по-перше. По-друге, 8 березня ми не святкуєм. - Чого це? – не зрозумів дубль Петра Миколайовича. - Бо це Пурім, - пояснив Петро Миколайович. - Шо? – не зрозумів дубль. - Пурім. Іудейське свято. Православній людині не положено. Ось, у книзі написано. - Підожди, - сказав дубль. – Як це не положено? Ми ж комуністи? - Комуністи, - сказав Петро Миколайович. - Шануємо боротьбу прогресивних жінок усього світу за свої права? - Шануємо, - сказав Петро Миколайович. - Святкуємо День цієї боротьби, встановлений на пропозицію жінок-комуністок Клари Цеткін і Рози Люксембург? - Святкуємо, – сказав Петро Миколайович. - А 8-ме березня не святкуємо? - Ні. Ми ж православні. - А День боротьби святкуємо? - Ну да. Ми ж комуністи. - А..? – тут у тулубі дубля Петра Миколайовича щось заскреготіло, з вух пішов сизуватий димок, ноги підігнулися і він з іржавим гуркотом звалився прямо на паркет. - Знову, – обурено сказав Петро Миколайович. – Вже втретє в цьому році! Не готові до роботи в капіталістичному світі абсолютно. Підняв слухавку червоного телефонного апарату з гербом УРСР замість диску і інтимно та глуховато сказав: - Баришня. Дайте мені технічний відділ. |
|||
|
|
||
|
|
||
|
2007.03.06 23.14 Історія №91. Осучаснення - Ось, - сказав народний депутат, заступник голови комітету ВР з питань свободи слова та інформації, в.о. головного редактора газети "Комуніст", молодий і перспективний політик Олександр Володимирович Голуб, поклавши перед Петром Миколайовичем роздруковану картинку:  - Хто це? - запитав Петро Миколайович. - Угадайте? - кокетливо сказав Олександр Володимирович. - 5 літер, на "м" починається. - Махно?! - не повірив Петро Миколайович. - А як заріс!!! - Ну що за жарти, - образився Олександр Володимирович. - Це Маркс, вам будь-який піонер скаже, одразу ж видно. - А чого він в огірках? - Це не огірки, - пояснив ОЛександр Володимирович. - Це косметичні маски. Реклама. - Чого реклама? - не зрозумів Петро Миколайович. - "Рошена"? - Ні, це реклама "Юманіте", газети Комуністичної партії Франції. Вони провели реструктуризацію, щоб охопити більшу аудиторію і позбавитися іміджу консервативних і несучасних ортодоксів. І так рекламуються - мовляв, ми оновилися і омолодилися, навіть марксизм омолодили. І слоган "Нове Юманіте. Великий крок усього людства". Така собі цитата з американського космонавта, який перший ступив на Місяць... - Американці не були на місяці, - сказав Петро Миколайович. Будь-ласка, не цитуй мені нічого про космос. І взагалі, навіщо ти це приніс? - В рамках радикального омолодження. Ми ж оце говорили. Про реструктуризацію газети "Комуніст", щоб позбавитися іміджу несучасних. Треба б і нам таку рекламу зробити. Що перший секретар омолоджується. З Вереснем я домовився, він уже павільйон нам замовив. Петро Миколайович вражено підняв очі від картинки на персону Олександра Володимировича. |
|||
|
|
||
|
|
||
|
2007.03.05 14.33 Історія №90. Магія цифр Петро Миколайович відкрив свій ЖЖ-екаунт у броузері ФаєрФокс і набрав заголовок - “Історія №80”. - В жодному разі, - пролунав ззаду голос лідера молодіжного лівацького руху “Че Гевара” Андрія Манчука. - Ви що, не знаєте, що в нацистському шифрі означає цифра “8”? - А “69” знаєте, що означає? - запитав тенор, схожий на голос лідера молодіжного лівацького руху “Ліва Ініціатива” Олега Вєрніка. - Спиріт ов Сікстінайн. - А “14” це вобщє, - додав юнацький тембр лідера молодіжного лівацького руху “Український Авангард” тов. Ацетона. - Чотирнадцять слів! А 33/5? А ВПВВ? А це треба знати! Це молодь! Це Європа! Це культура! А це уклонізм! А це ревізіонізм! А це ліберальний індивідуалізм і десекуляризація! - залунали молоді і нахабні голоси, серед яких навіть вчувся баритон 38-річного комсомольського лідера Андрія Анатолійовича Поліїта. Петрові Миколайовичу було страшно озирнутися. - Кого ти привів? - на ізмєні запитав він у свого наступника, народного депутата Верховної Ради, заступника голови парламентського комітету з питань свободи слова та інформації, головного редактора газети “Комуніст” Олександра Володимировича Голуба. - А ви чули групу “Мертві Симоненки”? – відповів з-за спини запитанням на запитання Олександр Володимирович. Петрові Миколайовичу стало страшно взагалі. І він натиснув клавішу ‹-, стираючи вісімку. Голоси ззаду припинилися. - Каббала якась, - пробурмотів Петро Миколайович. І написав у полі “тема” - “Магія цифр”. |
|||
|
 |
||
|
|
||
|
2007.03.04 11.42 Історія №79. Рупор коаліції Петро Миколайович сидів в окремому кабінеті подільського ресторану „Маракеш”, пив зелений чай із соковитою курагою, курив приму і бесідував із віце-спікером і координатором Партії регіонів Андрієм Петровичем Клюєвим. - ...І вирішили ми назву міняти – бо від антикризової і до кризової недалеко, - казав Андрій Петрович. – Не ясно, чи ти свиню вкрав, чи в тебе. Позиціонування, знаєте таке слово? Петро Миколайович солідно кивнув. - Ну так от, - сказав Андрій Петрович. – Треба закинути нову назву в ефір. Перевірити її на електораті. Респонденція, знаєте таке слово? Озвучте десь месидж, а ми поширимо інформацію. - І яка нова назва? – запитав Петро Миколайович. - Коаліція розвитку і прогресу, - урочисто промовив Андрій Петрович. – Звучить? Ми з Сєрим придумали. - Звучить, - задумливо прокоментував Петро Миколайович. – КРІП. РІП. І по-англійські так солідно – RIP. Не то шо ПІСУАР. Але... дуже вже на „Реформи й порядок” схоже. Потрійна ставка. - Подвійна, - швидко сказав Андрій Петрович. - Згода, - швидко сказав Петро Миколайович і потягнувся рукою до чайничка. - Це ще не все, - сказав Андрій Петрович. – Ми тут опитування робили. Рейтинг падає, у всіх партій. Нікому не вірять уже. - Про НАТО треба заявляти, - спокійно сказав Петро Миколайович. – Про мову, про УПА. Хай серцем голосують. - Вже заявляли! – Андрій Петрович з силою поставив білу порцеляну на блюдце. – Вже не бере це, треба щось нове придумувать. Свіже, щоб зачепило за живе. - Свіже? За живе? Хай Ющенко скаже, що за Брєжнєва жити було погано, а за Горбачова харашо! – засміявся Петро Миколайович. - Блін, - сказав Андрій Петрович. – А це ідея! Пасічник у Тбілісі полетів, а там музей радянської окупації відкрили. Треба дзвонити, хай йому покажуть. - Думаєте, відреагує? - з сумнівом сказав Петро Миколайович, згадуючи пригоди на пасіці. - А він зараз на всякий ідіотизм реагує, - радісно сказав Андрій Петрович. – Головне – в літаку йому листок на підпис підсунуть. У нас і людина така є. А ви відреагуєте на таке його блюзнірство і виступите з захистом спільного минулого всіх українців і людей доброї волі. Хай сруться між собою, ггг. Але - стандартна ставка, це ж уже не озвучка месиджу, а навіть виходить ваш піар. Знаєте таке слово? - Добре, - сказав Петро Миколайович. – Плюс гонорар. |
|||
|
|
||
|
|
||
|
2007.02.28 23.46 Історія №78. Хлист і праник Петро Миколайович сидів у своєму кабінеті на другому поверсі ЦК КПУ за адресою Борисоглібська, 7, курив приму і потаємно читав Критерії віднесення друкованої, аудіовізуальної, електронної та іншої продукції, в тому числі реклами, а також переданих та отриманих по комунікаційних лініях повідомлень та матеріалів до розряду порнографічної або еротичної продукції, оприлюднені Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі: Демонстрація сексуальної взаємодії садистичної та садо-мазохістської спрямованості, в тому числі з використанням допоміжних предметів і пристроїв (наручників, нашийників, кляпів, масок, ланцюгів, хлистів, затисків, запалених свічок, проводів, мотузок та ін.), - шоковано читав Петро Миколайович. - введенням у статеві шляхи та пряму кишку сторонніх предметів, медичних інструментів... У двері делікатно постукали. Петро Миколайович згорнув вікно броузера ФаєрФокс. - - Пьотр Ніколаічь, - сказав з-за дверей делікатний голос народного депутата Алли Олександрівни Алєксандровської, - а ви знаітє, што Цушко Марозу падаріл? Хі-хі-хі. Хлист, прєдставляєте?! ...Через три хвилини Петро Миколайович уже працював у текстовому редакторі „ОпенОфіс”. З питань захисту суспільної моралі При Кабінеті міністрів України Сумській Н. , - звично писав Петро Миколайович. – директору видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" Малковичу І., Олімпійській чемпіонці з художньої гімнастики Серебрянській К., секретарю Національної спілки письменників Куркову А., професору Національного медичного університету ім. Богомольця Бойко М. народного депутата, першого секретаря ЦК КПУ Симоненка П.М. Спітнілий вал натхнення накривав його з головою. |
|||
|
|
||
|
|
||
|
2007.02.23 14.41 Історія №77-дубль. Страшна правда (дубль) “Ми сміємося з нього, а він виявився наймудрішим, - шоковано подумав Петро Миколайович. - І невідомо ще, може і з нас приколюється”. Але вигляду не подав. Навпаки, якомога байдуже перевів розмову на іншу тему: - І багато... еее... сторін... володіють технологією дублювання? - Є трохи, - сказав Віктор Андрійович. - УРСР володіла цією технологією, її ще Інститут Глушкова розробляв. І на рівні перших заступників міністрів Ради міністрів УРСР це було відомо. З Москвою постійна була конфронтація, хто більше і більш схоже дубля зробить. Петро Миколайович промовчав, акуратно знімаючи дашок із чергового вулика. - А зараз вважай, у кожній парламентській силі є, - продовжив Віктор Андрійович і прийняв дашок. - Тільки в УНП і НРУ немає, вони їх національно несвідомими вважають. А ще кажуть, - він стишив голос, - що в деяких партіях дублі знищили прототипів і захопили людську владу... - В яких партіях? - так само напівпошепки перепитав заінтригований перший секретар. Віктор Андрійович раптом замовк і з тривогою подивився на Петра Миколайовича. |
|||
|
|
||
|
|
||
|
2007.02.23 14.40 Історія №77. Страшна правда Вони продовжували стояти в напівтемному омшанику, в якому пахло – вже не тривожно, а приємно і заспокійливо – бджолиною отрутою, сіном, медом, воском і димом. Президент працював з вуликами, а перший секретар йому допомагав. Петрові Миколайовичу раптом сподобалася така робота. Було в ній щось творче і водночас класове – прості дії, вікові традиції, робітнича точність, селянська простота. Петро Миколайович навчився оперувати димарем, знаходити матку і молоде покоління, правильно розмішувати і розміщувати сироп, відрізняти стільники з медом від стільників з пергою. За кілька годин охоронець приніс обід – пів пахучої паляниці, миску картоплі в мундирах, миску квашеної капусти і блюдце рицинової олії з вичавленим у неї зубчиком часнику. З'явилася і пляшчина пахучого самжене на травах. На десерт Петро Миколайович під чітким керівництвом Віктора Андрійовича вирізав з важкої рамки кілька текучих і липких медових стільників. Висмоктавши мед, пережований віск слід було випльовувати у спеціальну посудину. Весь цей час в омшаник заходили люди в масках – міністри, депутати, державні службовці різних рівнів, дипломати і ходоки з регіонів. З кожним із них президент перемовлявся кількома скупими і ємними словами, вловлюючи суть і пропонуючи рішення. Відчувалося, що він звик працювати саме тут, а не в мармурово-лакованих інтер'єрах Секретаріату. І поступово в серце і мозок Петра Миколайовича закралася страшна підозра. - Ви часто так... керуєте державою? - запитав він після чергових п'ятидесяти грам. - Постійно, - блаженно посміхнувся Віктор Андрійович. - Тут найкраще працюється. Бджоли, пензль... А на терасі я равлика глиняного ліплю, два метри висотою. Дуже розслабляє, і думається краще. - А хто ж на Банковій залишається? - Це державна таємниця, Миколайовичу, - Віктор Андрійович довірливо дихнув у вухо співбесідника старосвітським сивушнім ароматом. - тільки ж ви нікому, анідуші анітелень. Є така штука - “дублювання”. Ще радянська технологія. Стругацькі її описали в одному романі, так його заборонили. Відворюються фізичні параметри людини, її основні психічні установки та первісні емоційні інстинкти. І виходить такий собі, - Віктор Андрійович захихотів, - Ющенко-дубль, який сидить на Банковій і візує те, що я тут вирішую. А тут же... благодать! Окремі недолугі писаки називають мене “пасічником”, а самі у своїх бетонних мурашниках сидять, мертвим інтернетом дихають. “Ми сміємося з нього, а він виявився наймудрішим, - шоковано подумав Петро Миколайович. - І невідомо ще, може і з нас приколюється”. Але вигляду не подав. Навпаки, якомога байдуже перевів розмову на іншу тему: - І багато... еее... сторін... володіють технологією дублювання? - Є трохи, - сказав Віктор Андрійович. - УРСР володіла цією технологією, її ще Інститут Глушкова розробляв. І на рівні перших заступників міністрів Ради міністрів УРСР це було відомо. З Москвою постійна була конфронтація, хто більше і більш схоже дубля зробить. - З Москвою? - ніби ненароком перепитав Петро Миколайович, акуратно знімаючи дашок із чергового вулика. - З нею! - підтвердив Віктор Андрійович і прийняв дашок. - Ще з радянських часів і триває ця війна – дублі РСФСР проти дублів УРСР. В київській владі чимало дублів з Москви залишилося, тому наші з ними борються. Пам'ятаєте постанову віце-прем'єра Кириленка про обов'язкове українське дублювання? - Смутно, - сказав Петро Миколайович. - Голуб пам'ятає, він учора навіть на передачі на УТ-1 на цю тему був, з Корчинським. - Це ж якраз була постанова, щоб їх перепрограмувати, - пояснив Віктор Андрійович. - Щоб із російського дубля зробити машину з нашим дублюванням. Але Табачник перешкодив, тільки 20 відсотків устигли продублювати. Ну, ми зараз над цим працюємо – я вчора з сім'єю ідею українського дублювання підтримав. Але опір шалений, кажуть, вони своїх агентів і в наші лави засилають... Віктор Андрійович раптом замовк і з тривогою подивився на Петра Миколайовича. Петро Миколайович не встиг приховати посмішку. - Таак, - по-діловому сказав Віктор Андрійович, відставив дашок, підняв обидві руки в ліктях і смиконув кистями, ніби струшуючи запонки. - А тепер подивіться мені в очі... Петро Миколайович – ідіот! - замість ховати погляд підняв очі і ще встиг побачити чорні зіниці Віктора Андрійовича. Потім все засліпив яскравий спалах. “Хоче зазомбувати, гад”, - слабнучим мозком встиг подумати Петро Миколайович. Настала тиша і темрява. |
|||
|
|
||
|
|
||
|
2007.02.23 14.18 Історія №76. Про мишу Петро Миколайович зробив крок із морозних сіней у прохолодну пітьму, яка ледь-ледь тривожно пахла бджолиною отрутою, прілим сіном, димком і воском. Цей запах одразу забив міцний тютюновий дух, який залишився на сітці маски навпроти рота Петра Миколайовича - чекаючи в садку своєї черги біля скинутих на купу під грушею подарунків, він курив приму. Охоронці президентської садиби називали це приміщення, в яке заходили і виходили люди в костюмах і пасічницьких масках, „омшаником”. Дивне слово дратувало і викликало містичний, ще дитячий страх перед бджолиним жалом. Всередині омшаник виявився ледь освітленим сараєм з купою міцних дерев’яних полиць уздовж стін. На полицях, вкутані в сіно, тіснилися сонні вулики. Звикнувши до пітьми, Петро Миколайович крізь дрібненькі вічка маски побачив і ювіляра. Той стояв біля вулика зі знятим рубероїдним дашком і уважно розглядав на світло тьмяної обпавутиненої лампи, повішеної на спеціально вбитому в одвірок цвяхові, вкриту воском і медом рамку. У вулику невдоволено дзижчали кілька пробуджених бджіл. Поруч із вуликом стояв саморобний димар із відкинутою залізною кришкою зі слідами іржі і брезентовими міхами для роздмухування. В димарі тліли трухляки. - Зі днем народження, - сказав Петро Миколайович. – З днем захисника вітчизни. Бажаю здоров’я, Вікторе Андрійовичу. Все решта в нас є. Сказав, і розвернувся, щоб піти. - Почекайте, Петре Миколайовичу, - сказав Президент України Віктор Андрійович Ющенко, вправно знімаючи коротким ножем шмат воску з рамки в чималу емальовану миску. – Це ви гарно сказали. Головне – здоров’я. А політика – це так. Дякую. Ось дивіться. Петро Миколайович підійшов і подивився у вулик крізь плече Віктора Андрійовича. У вільному від рамок кутку вулика виднівся суцільний шматок воску, схожий на гранітну кулю біля пам’ятника Леніну. - Миша залізла, - пояснив Віктор Андрійович. – Їй жала не страшні. Виїла третину рамок, і цукровий сироп, який я поставив, теж випила. Може місяць тут елегантно жила, поки більшість бджіл спали. Вам це нічого не нагадує? Двері рипнули, впустивши в нутро омшаника чергового гостя в костюмі Ermenegildo Zegna і безформній пасічницькій масці з червоної тканини і білої сітки. - Йена впала до мінімуму, - сказав гість голосом заступника голови Національного Банку України Анатолія Васильовича Шаповалова. – Продавати? - Продайте чверть євро, - сказав Віктор Андрійович. – Замість них купіть йену. А ще краще, половину йен, і половину юаней. Двері за Анатолієм Васильовичем зачинилися, і негайно ж впустили іншого гостя – в Brioni і чорній лижній масці, вдягнутої поверх шапки-вушанки. - З Лукашенком домовилися, - повідомила маска голосом керівника Секретаріату Президента Віктора Івановича Балоги. – Взамін хоче ЛЕП від Рівненської АЕС і угоду про видачу засуджених. - Щось одне, - відрізав Віктор Андрійович, зрізаючи з рамки черговий шмат воску, під яким на денцях стільників одразу ж заблищали бурштинові рештки меду. – Краще засуджених, грошей менше. - Ще раз зі святом, - сказав Віктор Іванович, виходячи і зіштовхуючись і дверях з людиною в демократичних джинсах, теплому гольфі і елегантній пасічницькій масці з логотипом Louis Vitton. Петро Миколайович здригнувся. - Вікторе Андрійовичу, - жалібно сказала демократично вбрана людина. – Скажіть їм щось, тому що це вже... - Коля! – сурово сказав Віктор Андрійович. – Я ж казав - я політикою не займаюся. Я – керую країною, всі ваші розборки – до Юлії Володимирівни. Коля побито зник за дверима. - І що сталося з мишею? – запитав Петро Миколайович. - Їла вона, їла, - Віктора Андрійович потягнув чергову рамку. - Вже ходити не могла. І бджоли її заліпили воском за тиждень. Миша й задихнулася. Он бачите. Петро Миколайович засунув у вулик руку і несміливо поторкав воскову кулю. Торкатися воску було приємно. Він провів пальцями уздовж рамки і тут його долоню пронизало болем. - Ай! - Сказав Петро Миколайович і висмикнув руку. - Що, дала? – радісно сказав Віктор Андрійович. – Це нічого, це корисно, для серця особливо. Як серце? - Та нічого, - сказав Петро Миколайович, намагаючись зубами висмикнути жало. – Нічого. |
|||
|
|
||
|
|
||
|
2007.02.22 12.57 Історія № 75. Завіти Ілліча Петро Миколайович сидів у своєму кабінеті на другому поверсі ЦК КПУ за адресою Борисоглібська, 7, курив приму і керував партією. - Ну то й шо, що вони захопили електрощитову? - заспокоював він колишнього другого секретаря КПУ, а тепер простого віце-спікера ВР Адама Івановича Мартинюка. - Дій за заповітами Ілліча! Телефон, телеграф, вокзал! І кинув слухавку. За три з половиною кілометри від Борисоглібської, 7 Адам Іванович Мартинюк обвів поглядом схвильованих однопартійців. - Значить, так, - сказав Адам Іванович. – Звукова апаратна, серверна і... гараж! Виконуйте. |
|||
|
|
||
|
|
||
|
2007.02.21 18.55 Історія №74. Я повертаюсь! Петро Миколайович лежав у лікарняному ліжку і займався запінгом російських телеканалів у пошуках чергових новин про космічних комуністів. По каналу ОРТ традиційно показували Клацнувши пультом, Петро Миколайович опинився у світі каналу РТР. Там показували Петро Миколайович натиснув червону кнопку і спустив ноги на підлогу, намацуючи капці. “Вканєц ахамєлі, - подумав він. - Все, завтра починаю знову керувати партією”. І сягнув рукою під подушку, де ще з минулого дня чекала свого часу пачка прими. |
|||
|
|
||
|
|
||
|
2007.02.20 23.52 Історія №73. Старий кінь борозди не псує Петро Миколайович напівлежав у лікарняному ліжку, тримаючи на колінах секретарський ноутбук і читаючи за допомогою броузера ФаєрФокс Вільний Форум сайту громадянського спротиву України “Майдан”. На цьому підозрілому і явно грантоїдському національно-ліберально-анархічному ресурсі велася активна боротьба двох конкуруючих лівацьких угруповань - “Че Гевари” і “Лівої Ініціативи”. “Ліва Ініціатива” звинувачувала “Че Гевару” в обслуговуванні буржуазно-оліхархічного класу у вигляді київської влади, СДПУ(о) і Дмітрія Джангірова лічно, “Че Гевара” відповідала аргументами про те, як “Ліва Ініціатива” підло освоювала кошти європейських троцькістів і лила воду на млин вітчизняних правих уклоністів. - Клоуни, - задоволено сказав Петро Миколайович. - І мені ще Голуб з Адамчиком будуть щось варнякати про омолодження кадрів. Йому хотілося зробити щось велике і прекрасне. |
|||
|
|
||
|
|
||
|
2007.02.20 22.32 Історія №72. Сон князя Петра Петро Миколайович бачив сон. Він лежав на ліжку, немічний і старий. Довкола безладно снували якісь байдужі люди-тіні з рисами найманих менеджерів. Люди-тіні робили безліч безглуздих речей - підкотили до ліжка різьблені сани, вкриті колючими брудними шкурами, пхали першому секретарю до рота кислу срібну чашу з мутним шмурдяком, намагалися поверх піжами натягнути довгого й незручного темного як ніч балахона. Він зір будив - обводив кругогляд, і відчував крізь димку нерухому, як обсипався дах рідного дому на Борисоглібській, 7, наче невидиме щось руйнувало партійний офіс ударами хвоста, а вгорі грааху смердючі і жирні подільські ворони. Хтось схопив його за руку - боляче і пристрастно. - Княже! - сказав хтось голосом народного депутата Олександра Володимировича Голуба. – Княже, скажи мене на твій стіл! Спадкоємцем скажи, всім їм! Петро Миколайович хотів поцікавитися, що відбувається, але зміг витиснути з себе тільки неясне хрипіння. Тіні довкола заметушилися швидше. - Не сссскажешшшш, - просичав Олександр Володимирович, - То я ссссилою візззьмуу! Звідкілясь із низу, навідліг заіржали коні, щось задзвеніло, наче бруківкою промчала вантажівка з металевими пластинами, а Олександр Володимирович, який хитався поруч із ліжком, зробив дивну річ. Простягнув над Петром Миколайовичем довгу і хитливу руку, з якої на груди першого секретаря посипалися важкі і чорні перли. Придавлений темною ношею, Петро Миколайович почав провалюватися вниз, крізь матрас, до іржання і металевих рейок, вгрузати у ліжко, в підлогу, в підвал, подалі від довгої руки, яка все видовжувалася, гойдалася над ним, засипаючи безкінечним потоком чорних перлин... ...Петре Миколайовичу! Петре Миколайовичу! – наполегливо кликали згори. Петро Миколайович розплющив очі. Він лежав на ліжку, в піжамі. Прямо перед його очима знаходився вилинялий штамп на наволочці. „Четвертое Управление Минздрава УССР”, - повідомляв штамп. За наволочкою була тумбочка. На тумбочці стояли квіти, ваза з політично коректними мандаринами і кілька листівок. Вигляд у тумбочки був казенний. Поруч і вище від тумбочки виявилося обличчя народного депутата Олександра Володимировича Голуба. Обличчя повнокровно червоніло на фоні білого медичного халату, який був накинутий поверх цивільного одягу народного депутата. Вигляд у депутата був стурбований. - Що ж ви так, Петре Миколайовичу? – сказав Олександр Володимирович. – Не бережете себе, всі сили партії віддаєте. Вам треба добре відпочити. Нова кров... - Де я? – запитав Петро Миколайович, відганяючи від себе видіння довгої руки з безкінечною жменею гнітючих перлин. - У Феофанії, - сказав Олександр Володимирович. – А були в клініці Амосова. Вам треба відпочити. Менше пити. Приму цю вонючу не курити. Партії потрібна нова кров. Партії треба молодий і енергійний лідер, який покаже всім їм! Олександр Володимирович простягнув на Петром Миколайовичем руку у чорному піджаку і відпустив її. Петро Миколайович заплющив очі... ...Йому на груди впала мандаринка. - Це від нас з Адамчиком, - спокійно сказав Олександр Володимирович. |
|||
|
|
||
|
|
||
|
2007.02.19 19.07 Історія №71. Радикальне омолодження!!! - Ти думаєш, що ти робиш?! - кричав Петро Миколайович. Його обличчя побуряковіло від гніву. - Що це таке? Зіжмакавши, він кинув в обличчя другого секретаря партії, головного редактора газети “Комуніст”, заступника голови комітету Верховної ради з питань свободи слова та інформації Олександра Володимировича Голуба першу шпальту газети “Комуніст”. - Де він? Га?! - Так шо ж де ж він, так це ж Ви... - винувато бубнів Олександр Володимирович. - Ви ж самі казали про конкуренцію за юне покоління... - Але хіба я казав “прибрати з логотипу газети “Комуніст” зображення Володимира Ілліча Леніна”? - осатанів Петро Миколайович. - Казав?! Що я людям скажу?!! Куди Леніна діли?!!! Раптом він усвідомив, що не може дихати. У грудях і шиї закололо. В очах почервоніло. - Хрррррррр, - захрипів Петро Миколайович. Олександр Володимирович з цікавістю спостерігав за першим секретарем. |
|||
|
|
||
|
|
||
|
2007.02.18 14.05 Історія №70. Працювати з молоддю - Ти думаєш, що ти робиш?! - кричав Петро Миколайович. - До нас люди прийшли, а ти їм що – до побачення? - Так це ж Бондаренко, так Вересень же, і Ви самі... - винувато бубнів другий секретар КПУ Олександр Володимирович Голуб. – Ви ж самі сказали, що то литвинівський секунд-хенд... - Я зараз не про Бондаренка, а про Кантера! - гримнув Петро Миколайович. – Він же приходив тоді, нові ідеї пропонував. А ти його як бюрократ зустрів! Ожирів тут в офісі зовсім! Мені так було соромно за тебе перед молоддю! Ми повинні вести перед у конкуренції за юне покоління, за виборців 80-их років народженння! Red is not dead! Модно щоб було, ти ж сам мені казав! Радикальне омолодження!!! Яку ти музику слухаєш?! - Se... пробелькотів Олександр Володимирович - Sex Pistols... - Шо? - не зрозумів Петро Миколайович. - А Бітлз?! - Шо? - не зрозумів Олександр Володимирович. |
|||
|
|
||
|
|
||
|
2007.02.14 20.47 Історія №69. Укохана посада. - Так ви що, - не зрозумів керівник секретаріату Кабінету Міністрів України Сергій Володимирович Льовочкін. - Зовсім посаду Президента хочете відмінити? - Ну да, - відповів Петро Миколайович, ловко чіпляючи з порцелянової тарелі фаршировану мигдалем зелену маслину. - 70 років жили без президента і всі були довольні. - А хто ж тоді буде главним? Голова Ради Міністрів, як раніше? - запитав Сергій Володимирович, розливаючи горілку з запітнілої пляшки з причепленим до шийки червоним і мокрим картонним серденьком. Бенкетний зал Верховної Ради тихо, по-бджолиному гудів - п'янка щойно розпочалася. - Перший секретар! - відповів Петро Миколайович, вилив 50 грам у рота і зажмурився від насолоди. В бенкетному залі запала тривожна мовчанка. |
|||
|
 |
||
|
|
||
|
2006.12.26 16.23 Історія №68. Мувмент ов джа піпл Петро Миколайович, загримований під літнього інтелігента, який рішуче ступив на слизьку стежку алкоголізму, сидів за заляпаним пивом столиком ганделика „Корсар” на Подолі, біля пам’ятника Самсону. За п’ятьма сусідніми столиками сиділи співробітники Федеральної Служби Безпеки, загримовані під співробітників Служби Безпеки України. У ганделі було мерзенно накурено, через що Володимир Володимирович Путін, який сидів, загримований під пересічного помічника юриста, навпроти Петра Миколайовича, періодично нервово смикав губою. Але Петру Миколайовичу було все одно – він курив приму. Перед сторонами стояло по бокалу світлого пива – але ніхто до алкоголю досі не торкався. - Россія – вєлікая страна. Нєкогда православная імпєрія, - казав Володимир Володимирович. - Ефіопія – вєлікая страна. Ефіопія – єдінствєнная в мірє православная імпєрія. Чтоби сохраніть статус міравова гасподства, Россія обязана поддєржать своіх афріканскіх братьєв в іх борьбє с міравим тєрарізмам ісламістского рєжима Сомалі. - Так впєрьод, - сказав Петро Миколайович. - Нє паймут, - гірко зітхнув Володимир Володимирович. – Наши же горє-патріоти пєрвимі і начнут в істєрікє бітса, што Крємль чєрнажопим памагаєт. А нєофашизм как падимєт голаву! - А я тут прічьом? – холодно запитав Петро Миколайович. – Ви же самі етава хатєлі. - А прі том, - голос Володимира Володимировича став гострим, як шабля Єрмака. – Што ВИ у нас Православіє защіщаєтє по вєдамасті. І ВИ далжни прєдпрінять мєри. В канце-та канцов, ВАШИХ маряков в плєн сомалійци захвативают. І єслі ВАШ Ющєнка тряпка, то ВИ далжни помочь доблєснаму ефіопскаму воінству. Петро Миколайович нервово затягнувся. Запала мовчанка. Крізь тютюнові хмари безсистемно блимали екрани розвішаних по ганделику телевізорів. В довколишньому гаморі можна було розчути окремі фрази п’яного базару за столиком з протилежного кінця шинквасу – там кілька ментів у цивільному уже не першу годину святкували професійне свято. Вентилятори вгорі розганяли тютюнову імлу, викликаючи у Петра Миколайовича тривожні асоціації з голлівудським бойовиком „Падіння Чорного Яструба”. Пройшло кілька хвилин. - Владімір Владіміровіч, - по-змовницьки сказав Петро Миколайович. – А можна я вас ущіпну? І вщипнув. Володимир Володимирович підскочив. Разом із ним попідскакували загримовані спіробітники ФСБ за сусідніми столиками. - Шо за кіпіш?! – обурилися за протилежним столиком. – Мужики, дайте отдохнуть по-людськи! - Ви в свайом умє?! – обурився Володимир Володимирович. – Да как ви смєєтє! - А ви в свойом? – відповів запитанням Петро Миколайович. – Як я їм допоможу? Адамчик війну Сомалі з трибуни оголосить? Від імені партії? - У вас же єсть маладьожка? „Чє Гєвара” ілі как іх там, – упевнено сказав Володимир Володимирович. - Вот іх в учєбку на Сєлігєр. Потом видадут ім по... - Полоній! – засміявся Петро Миколайович. Загримовані співробітники ФСБ за сусідніми столиками попідскакували з місць. - Вам шо, не по-людськи сказали? – нахабно і голосно заявили за протилежним столиком, і негайно ж хтось із гидким звуком зачепив ногою порожні пляшки під столом. – Під ким ходите, тіхарі?! - Ну какой полоній? – роздратувався Володимир Володимирович. – Видадут по артєфакту і отправят виполнять рєлігіозний долг. - Нема „Че Гевари”, - сухо сказав Петро Миколайович. – Бойко перекупив. - С „Нєфтєгаза”? Правільний падход, - схвалив Володимир Володимирович. - С Маріуполя. Но дєло-то нє в том, - сказав Петро Миколайович. – Нєт рєсурсов. - І у нас нєт, - зажурився Володимир Володимирович. – Вот билі в Масквє такіє парні, с ефіопскіми флагамі всьо врємя ходілі, красна-жолта-зельонимі. Раз Марш Свабоди і салідарнасті с ефіопскім народам хатєлі правєсті, так наши пагарячілісь – разагналі всєх к єдрєні фєні-та... Далбакі! Загримовані співробітники ФСБ за сусідніми столиками попідскакували з місць. - Ну ви, блядь, гебешніки йобані! – відреагували за протилежним столиком. – Я вас за кілометр бачу! І чую! Криси тилові. Я таких я ви, блядь, в учєбці ганяв, літали як елєктровєніки! Порожня пляшка знайшла загримований лоб одного з працівників ФСБ. Почалася бійка. Офіціантка заверещала. Розбився пивний бокал. Охоронець у недоречному камуфляжі кинувся дзвонити по-мобільному телефону. А Петро Миколайович згадав акцію „Гвардійська стрічка”. - Я как раз такіх знаю! - закричав він у загримоване вухо Володимира Володимировича. – Здєсь в Києвє. Ім нікто нічьо нє запрєщяєт. Полниє атмарозкі. І с ефіопскімі прапорамі. - Прєкрасна! – зрадів Володимир Володимирович. – Ну тагда аудієнция акончєна. Він встав і тут Петро Миколайович побачив, що на екрані над головою Володимира Володимировича інший Володимир Володимирович тисне руку Президенту України Віктору Андрійовичу Ющенку. Володимир Володимирович простежив погляд Петра Миколайовича і залишився задоволений. - Новєйшиє тєхналогіі! – перекричав шум бійки Володимир Володимирович. – Сєкрєтниє разработкі. - Дуб.., - Петро Миколайович затнувся, але під пильним поглядом Володимира Володимировича договорив. - ...лі?! - А ви аткуда знаєте?! – в очах Володимира Володимировича на секунду з’явився полоній. Потім Президент Російської Федерації покинув приміщення ганделика „Корсар”. Загримовані бійці ФСБ продовжували методично як робокопи відмахуватися від п’яних і життєрадісних мєнтів у цивільному. |
|||
|
|
||